Повернення Художника Paolo V

Італійський художник українського походження Паоло Ві знову в Києві. І його чудові, незвичайні картини виставлені в художній галереї РетинАрт на вулиці Олександра Пироговського, 19/8. Виставка працюватиме ще лише кілька днів.

  • Павло, – запитую його по-українськи, – чи є в світі ще художник, який працює в такій шаленій, магічній, захоплюючій манері?
  • Нема, – відповідає він і ніяково всміхається. – Я був на Всесвітній виставці АртБазель у Швейцарії, туди привозять сотні найцікавіших картин світу для техаських мільйонерів і арабських шейхів, щоб ті купили. Я спеціально пройшов крізь усі зали. Нема.

І справді, так не пише ніхто. Щось подібне робили в давнину Ієронім Босх, у минулому столітті Сальвадор Далі, але і їх Паоло не повторює, зате продовжує і розвиває їхні традиції.

Олена Ретинська, хазяйка художньої галереї на вулиці Олександра Пироговського, 19/8, проводить відвідувачів повз картини у просторому і затишному залі:

  • Ось картина «Башта». Трохи нагадує легенду про Вавілонську башту, тут поверх за поверхом здіймається споруда вгору, сотні деталей на них ніби й не пов’язані між собою, але разом усе сприймається як єдине, цільне полотно, охоплене єдиним задумом митця, єдиним почуттям, єдиною любов’ю до світу при всій його недосконалості. Ось «Вино» – зовсім інакша композиція, тут є і насолода, і солодкість, і гіркота, і надії, і їх втрата, і повернення, і трагедія, і любов… Кожен бачить у цих нагромадженнях деталей щось своє. У центрі жіноче обличчя з піднесеним до губ напівповним бокалом, але раптом ви бачите, що бокал тримає інша рука, і з-за неї виглядає пляшка з дорогою етикеткою, пробитою кулею, і червона кров стікає краплею, а під нею пустеля, пустка.

Непередбачуваність всіх композицій Паоло Ві викликає спочатку розгубленість (як таке можна поєднати!), потім цікавість (як він це поєднує?) – і вже потім усвідомлення того, що перед вами справжній шедевр мистецтва, створений майстром з надзвичайним талантом.

  • Як ви це малюєте, як у вас вистачає фантазії на такі гротескові, магічні, філософічні картини, на ці сотні несумісних деталей, які врешті поєднуються у цілісні й неповторні полотна? – запитую я Павла.
  • Не знаю. Справді, вони виникають ніби самі, для мене не відомо звідки. Я починаю малювати від однієї точки, однієї деталі, а потім самі собою приходять рішення, що робити далі. Врешті настає момент, коли я розумію, що картину завершено.

Йдемо повільно від полотна до полотна, перед кожним хочеться зупинитися надовго: зміст ніби притягує, затягує у себе, не відпускає зі своїх глибин, що відкриваються щоглибше, поки ти вдивляєшся у це неймовірне чудо.

  • Які відчуття ви прагнете викликати у тих, хто приходить на ваші виставки? Народу чимало, інтелігенція, художники – що ви їм хочете повідати?
  • Нічого, абсолютно нічого. Я вкладаю в картини своє, а хто що з цього виймає, сприймає – я знати не можу і не хочу. «Щось» мною пише картини, щось у них людям подобається. Ось фігура мудреця в оточенні годинникових механізмів. Він спирається на що – на посох? Чи на жезл? Чи на просту палку, щоб не впасти? Він пророк, чи жрець, чи просто старий, що став мудрий за довге життя? Нехай кожен розуміє як хоче, я в те не хочу втручатися. Ось, дивіться, думайте, вирішуйте кожен своє, я тому і радий.

Ні – це треба бачити. Неквапно, не поспіхом, не пробігти повз них, і постояти, вдивитися, подумати

  • А що в Італії?
  • А що в Італії? Там – своє, а я хочу, щоб мене побачили тут, в Україні. Тому їду, везу, виставляю.

Тож треба йти і дивитися, і дивуватися, що така є чудова нагода торкнутися – справжнього, чудесного, неповторного.

В. Владимиров.